ВІСТІ З ФРОНТУ >>>>>

35-річний Віктор Савченко із Ліплявого отримав повістку влітку 2024 року. Каже, що часу на довгі роздуми не було - зібрав речі й пішов. Пройшов базову загальну військову підготовку, став до лав 152-ї окремої єгерської бригади. Перший бойовий досвід здобув на Курщині. Тоді їхній підрозділ зайняв покинуті окопи на лінії оборони російської армії - чужі бліндажі, чужі речі, сліди поспішного відступу. Віктор опанував інженерно-саперну справу. Облаштовував загородження перед позиціями, мінував підходи, укріплював оборону. Робота тиха, але смертельно небезпечна - помилка може коштувати життя.

Нині 152-а бригада передислокована й тримає оборону на Покровському напрямку. У січні ц.р. Віктор став старшим групи евакуації й отримав звання молодшого сержанта. Тепер він за кермом - вивозить бійців на позиції й повертає поранених. Дорога туди й назад - щоразу випробування.

Робота водія на фронті - це постійна гра наввипередки із смертю. Ворог полює на техніку, відстежує кожен рух, атакує, обстрілює.

- Основна небезпека зараз на фронті - це дрони, - говорить Віктор. - Їх дуже багато з обох сторін. Але ворожих у рази більше: на п’ять наших - приблизно п’ятдесят їхніх. Піхота на “нулі” сьогодні більше спостерігає й коригує, ніж веде стрілецький бій. Живу силу противника наші воїни знищують скидами та дронами-камікадзе.

Нещодавно Віктор евакуйовував кількох поранених. Разом із ними - бійця, який пробув на позиції близько пів року. Пів року під постійними обстрілами, під дзижчанням дронів у небі. Чому так довго? Бо людей бракує. Бо кожна ротація - це ризик. Кожен виїзд - можливість не повернутися.

- Погана погода в тилу - це добра погода для нас, - каже Віктор. - Туман чи дощ дають шанс проїхати непоміченими. Але кожен виїзд - як квиток в один кінець. Ти не знаєш, чи повернешся. Коли вже їдеш - страху немає, є тільки концентрація. Думаєш про одне: довезти всіх живими. Бо кожного воїна чекають удома рідні. А ось перед виїздами хвилювання завжди присутнє.

Техніку нашим бійцям доводиться ховати й маскувати до дрібниць. Якщо ворог засіче машину, може вдарити не лише артилерією - застосує і керовані авіабомби.

- Якщо нас “вичислять”, - каже Віктор, - просто зрівняють із землею.

Попри це, він навчає нових водіїв. Передає досвід, пояснює, підтримує. Зізнається: серед нещодавно мобілізованих не всім вистачає мотивації. Але на фронті швидко дорослішають.

- Тут треба зрозуміти просту річ: ці знання й навички потрібні насамперед тобі самому. Від цього залежить, чи повернешся додому.

А вдома, у Ліплявому, на Віктора чекають дружина, син, донька і мама. Донечці Варварі 8 років, синові Антону - 17. Він навчається у Золотоноші на тракториста. І вже зараз хлопець говорить, що коли прийде час, він не вагаючись піде захищати рідну землю - так, як це робить нині його батько.

До мобілізації Віктор працював у невеликому приватному підприємстві, вирощував саджанці плодових і декоративних дерев. Каже, любив цю справу - бачити, як із маленького паростка виростає міцне дерево.

Можливо, після перемоги він знову повернеться до землі - садитиме яблуні, доглядатиме молоді дерева. Бо найбільша мрія сьогодні - щоб замість вирв від авіабомб і снарядів на українській землі знову буйно квітли сади. І щоб його діти жили в країні, де не потрібно вчитися ховатися від дронів, а можна просто планувати майбутнє.

А поки що Віктор щодня сідає за кермо. І щоразу, вирушаючи в темряву чи туман, тримає в голові одну думку: повернутися. Щоб одного дня замість дороги на “нуль” була дорога додому.

Підготувала Марія ГЛАМАЗДІНА

Медіа-проект «ВІСТІ З ФРОНТУ» розповідає історії наших захисників - воїнів із Канівщини. Ініціатива стала можливою завдяки підтримці депутатки Черкаської облради, голови Ради розвитку громад Благодійного фонду «МХП-Громаді» Тетяни ВОЛОЧАЙ.

(А)